РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Справа "Сехер Каратас проти Туреччини"
У рішенні, ухваленому 9 липня 2002 року у справі "Сехер
Каратас проти Туреччини" (в ухваленні цього рішення брав участь
суддя В. Г. Буткевич (Україна), Європейський суд з прав людини
(надалі - Суд) постановив, що:
мало місце порушення ст. 10 Конвенції про захист прав людини
та основних свобод ( 995_004 ) (надалі - Конвенція) щодо свободи
вираження;
було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) (право на
справедливий судовий розгляд) у зв'язку із включенням до складу
Національного суду безпеки військового судді.
Відповідно до ст. 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд призначив
сплатити заявнику 4500 євро як компенсацію моральної шкоди і 2500
у відшкодування судових витрат.
Обставини справи
Заявниця, Сехер Каратас, є громадянкою Туреччини, народилася
1971 року і проживає у Стамбулі. Вона є видавцем та головним
редактором двотижневика "Голос молоді".
14-й випуск газети, виданий 14 липня 1994 року, містив статтю
п. Д. Б. під заголовком "Ми повинні звернути нашу увагу на систему
в цілому". Стаття була розрахована на молодих людей та закликала
до об'єднання з робітничим класом з метою боротьби із безробіттям
та бідністю. Система управління економікою держави була піддана
критиці та охарактеризована як нестабільна й така, що перебуває у
кризі.
Правоохоронні органи звинуватили заявницю на підставі ч. 1 і
2 ст. 312 Кримінального кодексу Туреччини у вчиненні закликів до
ненависті та розпалювання ворожнечі. 13 липня 1995 року
Національний суд безпеки, до складу якого входило 3 судді, у тому
числі й військовий суддя, визнав заявницю винною і засудив її до 1
року і 8 місяців позбавлення волі та до сплати штрафу у розмірі
433333 турецьких лір. Пізніше суд замінив позбавлення волі
додатковим штрафом у розмірі 3458333 лір. Суд національної безпеки
дійшов висновку, що згадана стаття в цілому мала на меті розпалити
ненависть та ворожнечу у суспільстві.
25 вересня 1995 року касаційний суд підтримав обвинувальний
вирок щодо заявниці. Таке рішення, однак, не було оголошено
останній, як і не було надіслано їй у повному обсязі. 12 березня
1996 року прокурор надіслав заявниці вимогу про сплату штрафу. 7
травня 1996 року прокурор надіслав повторну вимогу про сплату
штрафу. 2 липня 1996 року прокурор поінформував заявницю про те,
що стосовно неї санкцію на арешт. Заявниця отримала копію рішення
касаційного суду 3 травня 1996 року і сплатила штраф 30 жовтня
1996 року.
Зміст рішення Суду
Посилаючись на ст. 10 Конвенції ( 995_004 ), заявниця
стверджувала, що факт її засудження становить порушення свободи
вираження. Крім того, вона вважала, що наявність у складі
Національного суду безпеки військового судді є порушенням права на
справедливий судовий розгляд (ч. 1 ст. 6 Конвенції).
Уряд стверджував, що у прийнятті звернення заявниці до Суду
слід відмовити, оскільки вона пропустила шестимісячний термін на
таке звернення (ст. 35 Конвенції ( 995_004 ). Уряд вважав, що
заявниця та її юрист були зобов'язані вжити заходів до швидкого
ознайомлення із рішенням касаційного суду, а не чекати отримання
копії такого рішення поштою.
З цього приводу Суд зауважив, що всупереч ст. 33
Кримінального процесуального кодексу Туреччини касаційний суд,
зазвичай, не надсилає копії своїх рішень сторонам у випадках, коли
такі рішення проголошувалися за їх відсутності. Суд вказав, що у
даній справі рішення касаційного суду було винесено 25 вересня
1995 року, його копія не надсилалася заявниці. Поряд з тим, таке
рішення було остаточним у межах національної правової системи.
Вказане рішення було зареєстровано в суді першої інстанції 4
жовтня 1995 року, а 12 березня 1996 року Стамбульська міська
прокуратура надіслала заявниці вимогу про сплату штрафу. Таким
чином, Суд дійшов висновку про те, що шестимісячний термін на
звернення до Суду розпочався з моменту отримання заявницею вимоги
прокуратури про сплату штрафу. Крім того, розглядаючи тривалість
допущеного заявницею прострочення в цілому, не можна було дійти
висновку про її недбале ставлення до вимоги про своєчасність
звернення до Суду. Отже, попереднє заперечення уряду щодо
неприйнятності звернення заявниці слід відхилити.
Суд встановив, що засудження заявниці становило втручання у
здійснення нею свободи вираження. Таке втручання було передбачено
Кримінальним кодексом та переслідувало дві законні мети -
попередження заворушень та попередження злочинів. У цьому
контексті Суд врахував значення боротьби органів державної влади з
тероризмом та їх прагнення контролювати публікації, котрі можуть
сприяти зростанню злочинності.
Вирішуючи питання про те, чи було таке втручання необхідним у
демократичному суспільстві, Суд вкотре наголосив на важливій ролі,
яку відіграє у демократичному суспільстві незалежна преса. Суд
вказав, що за змістом і за використовуваними термінами
опублікована стаття має політичний характер. Вона містила
звинувачення та зауваження щодо політики турецького уряду. Суд
відзначив, що стаття була спробою звернення до молоді із закликом
взяти участь у боротьбі робітничого класу з бідністю й безробіттям
шляхом проведення страйків та акцій громадянської непокори. Суд
наголосив, що Конвенція ( 995_004 ) передбачає надзвичайно мало
випадків правомірного обмеження свободи вираження у сфері
політичної пропаганди та питань, які становлять загальний інтерес.
Той факт, що вміщені у статті заклики суперечили приписам
національного кримінального права, ще не означає їхню
неузгодженість із загальновизнаними демократичними принципами.
Крім того, згадані заклики за своєю формою та змістом майже не
відрізнялися від тих, що мають місце в інших державах - учасницях
Конвенції ( 995_004 ). Крім того, Суд звернув увагу й на те, що
уряд Туреччини не віднайшов у тексті статті слів, котрі б
закликали до вчинення терористичних актів, розпалювання ворожнечі
між громадянами, вчинення злочинів чи кровної помсти. Суд особливо
відзначив жорстокість втручання у свободу вираження, якою володіла
заявниця, вказавши, зокрема, на те, що останню було засуджено до
позбавлення волі, яке пізніше було замінено на додатковий штраф, а
також зауваживши факт вилучення накладу відповідного випуску
газети, врешті-решт, Суд дійшов висновку про те, що втручання у
свободу вираження заявниці не було необхідним у демократичному
суспільстві. Отже, мало місце порушення ст. 10 Конвенції
( 995_004 ).
Розглядаючи питання про порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції
( 995_004 ), Суд наголосив на тому, що перебування у складі
Національного суду безпеки військового судді з притаманним йому
статусом ставить під сумнів незалежність та безсторонність такого
суду. Військові судді під час відправлення ними правосуддя
залишаються військовослужбовцями, а це означає існування зв'язків
субординації між ними та їх керівництвом. Тому зауваження заявниці
з приводу незалежності та безсторонності суду, який вирішував її
справу, є обгрунтованими. Таким чином, мало місце порушення ч. 1
ст. 6 Конвенції ( 995_004 ).
Переклад з англійської мови та опрацювання
рішення здійснено у Львівській лабораторії
прав людини і громадянина НДІ державного
будівництва та місцевого самоврядування
АПрН України П.М.Рабіновичем, М.Б.Рісним
та Н.І.Савчук.
"Юридичний вісник України", N 45, 9 - 15 листопада 2002 р.
| 
