Справа " Вілсон та Національна спілка журналістів, Палмер, Уайт і Національна спілка залізничних, морських і транспортних працівників, Дулан та інші проти Сполученого Королівства"
По состоянию на 27 марта 2007 года
- На главную страницу -
РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
02.07.2002
Справа " Вілсон та Національна спілка журналістів,
Палмер, Уайт і Національна спілка залізничних, морських
і транспортних працівників, Дулан та інші проти
Сполученого Королівства"
Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив
рішення (1) у справі "Вілсон та Національна спілка журналістів,
Палмер, Уайт і Національна спілка залізничних, морських і
транспортних працівників, Дулан та інші проти Сполученого
Королівства" (Wilson, and the National Uniot of Journalists,
Paimer, Wyet and the National Uniot of Rail, Maritime and
Transport Workers and Doolan and Others v. the United Kingdom)
(заяви N 30668/96, 30671/96 та 30678/96).
--------------
(1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення
рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових
випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд
Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у
складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання
щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї
або важливе питання загального значення, Велика палата виносить
остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає,
колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В
іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом
зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють,
що вони не звертатимуться із клопотанням про передавання справи на
розгляд Великої палати.
Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті
11 (свобода зібрань та об'єднання) Європейської конвенції
з прав людини ( 995_004 ) у зв'язку з використанням фінансових
стимулів для спонукання працівників до відмови від права на
профспілкове представництво у переговорах щодо колективних угод.
Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива
сатисфакція), Суд присудив кожному заявникові - фізичній особі по
7730 євро компенсації за нематеріальну шкоду та всім
заявникам-профспілкам загальну компенсацію в розмірі 122250 євро
за судові витрати.
1. Основні факти
У справі було 11 заявників - фізичних осіб: Дейвід Вілсон
(David Wilson), журналіст, який працює в "Дейлі Мейл" (Daili Mail)
та британському газетному видавництві "Асошіетед Ньюспейрз
лімітед" (Associated Newspapers Limited); Теренс Палмер (Terens
Palmer) та Артур Уайт (Arthur Wyeth), які працюють у компанії
"Асошіейтед Брітиш Портс" (Associated British Ports - ABP) у порту
Саутгемптон (Southampton) ручними сортувальниками, та вісім інших
працівників компанії ABP, які проживають у Кардиффі (Cardiff).
Також було два заявники - професійні спілки: Національна спілка
залізничних, морських і транспортних працівників (NURMTW), до якої
належали інші десять заявників.
Вілсон та Національна спілка журналістів. Національна спілка
журналістів з 1912 року була визнаним представником ведення
колективних переговорів стосовно строків та умов працевлаштування
своїх членів. У листопаді 1989 року видавництво "Асошіейтед
Ньюспейперз лімітед" повідомило, що воно має намір відмовитися від
визнання права профспілки NUJ на ведення переговорів стосовно
колективних угод між працедавцями і профспілкою та скасувати всі
аспекти таких переговорів, і що для журналістів, які підписали
відмову від профспілкового представництва і погодилися на неї,
мають бути впроваджені особисті контракти з 4,5% надбавки до
зарплати. Пан Вілсон не погодився підписати таку відмову. Протягом
подальших років його зарплата зросла, але так і не досягла розміру
зарплати, яку одержують ті, кому було присуджено 4,5% надбавки.
Палмер, Уайт і Національна спілка залізничних, морських і
транспортних працівників (Національна спілка NURMTW). Національна
спілка NURMTW була визнаним представником працівників компанії ABP
у колективних переговорах із працедавцями. У лютому 1991 року
сортувальникам компанії ABP у порту Саутгемптон було запропоновано
укласти особисті контракти. Працівникам, які їх підпишуть,
запропонували надбавку до зарплати (у середньому - 10%) разом з
наданням приватної медичної страховки, проте тільки в разі відмови
від профспілкового представництва на переговорах із працедавцями
про умови оплати праці. Пан Палмер та п. Уайт відмовилися
підписати такий контракт. У 1991-1992 роках їхні зарплати і
розмір грошової допомоги зросли на 8,95%, але приватної медичної
страховки їм не надали. У 1992 році компанія ABP повідомила, що
вона скасовує колективну угоду і відмовляється від визнання права
профспілки на будь-яке представництво.
Дулан та інше. Іншими заявниками - фізичними особами були всі
працівники компанії ABP на Б'ютському судоремонтному заводі (Bute
Docks) у Кардиффі, а також члени Національної спілки NURMTW. У
1991 році кожний заявник отримав листа, в якому йому пропонували
укласти особистий контракт, який передбачає надбавку до зарплати,
якщо він відмовився від усіх прав стосовно визнання представництва
профспілки і погодиться на те, що профспілка надалі не
узгоджуватиме від його імені питання щорічного підвищення зарплати
й інші умови. Заявники відмовилися від підписання таких
контрактів. На посадах, рівнозначних посадам заявників,
працівники, які погодилися укласти особисті контракти, одержали
щорічні надбавки до зарплати приблизно на 8-9% вищі, ніж ті, що їх
було присуджено заявникам. Кожний заявник - фізична особа окремо
звернувся зі скаргою до суду з трудових спорів. Усі вони
скаржилися, що вимога підписати особистий контракт і відмовитися
від права на профспілкове представництво як умова більшої надбавки
до зарплати суперечила пункту (1) (а) статті 23 Закону 1978 року
про захист працевлаштування. Розгляд вчиненого п. Вілсоном,
Палмером та п. Уайтом судового позову завершився у палаті лордів,
яка 16 березня 1995 року одноголосно вирішила його на користь
протилежної сторони. Палата лордів постановила, що профспілкове
представництво на переговорах стосовно колективних угод про умови
працевлаштування не є визначальною ознакою членства у профспілці.
2. Процедура і склад Суду
Заяви подано до Європейської комісії з прав людини в
1995 році, і 16 вересня 1997 року їх оголошено прийнятими.
Слухання відбулося 30 січня 2002 року.
Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшли
сім суддів:
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова
Андраш Бака (Andras Baka, Угорщина)
Ґаукур Йорундссон (Gauker Jorudsson, Ісландія)
Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)
Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія)
Антонелла Мулароні (Antonella Mularoni, Сан-Марино)
лорд Філліпс Ворт Матраверз (Lord Phillips of Worth
Matravers, британія), суддя ad hoc,
а також Саллі Долле (Salli Dolle), секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Усі заявники, зокрема і дві професійні спілки, скаржилися на
порушення статті 11 та статті 10 Конвенції ( 995_004 ). Заявники -
фізичні особи також посилатися на статтю 14.
Рішення Суду
Стаття 11
Профспілкове представництво в колективних
трудових угодах
Суд зауважив, що профспілка має бути вільною у своїй боротьбі
за захист інтересів своїх членів, які мають право бути
представленими своєю профспілкою.
У період, коли відбулися оскаржувані заявниками події,
законодавство Сполученого Королівства передбачало повністю
добровільний порядок участі профспілок у колективних трудових
угодах з працедавцями, при якому останні жодним чином не були
юридично зобов'язані визнавати профспілки як представників на
таких переговорах з працівниками - членами цих профспілок. Отже,
закон не передбачав будь-якого засобу правового захисту, яким
заявники могли б перешкодити своїм працедавцям у спробі скасувати
право на профспілкове представництво в трудовій угоді та
відмовитися від поновлення колективних трудових угод. Однак Суд
нагадав, що профспілкове представництво в колективних трудових
угодах не є обов'язковою умовою ефективного здійснення свободи
професійної спілки. Обов'язкове профспілкове представництво в
таких угодах означало б покладання на працедавців обов'язку
проводити переговори з професійними спілками. У будь-якому разі
профспілка та її члени повинні користуватися свободою при
переконанні працедавця в необхідності вислухати те, що профспілка
має сказати від імені своїх членів. З огляду на конфіденційний
характер соціальних і політичних питань, які мають вирішуватися
для забезпечення належної рівноваги між конкуруючими інтересами,
та з огляду на велику розбіжність між правовими системами країн,
які ратифікували Конвенції ( 995_004 ), спосіб захисту свободи
професійної спілки мав обиратися з наданням широкої свободи
розсуду. Заявники-профспілки могли скористатися іншими засобами
захисту інтересів своїх членів. Зокрема, національне законодавства
передбачало захист профспілки, яка закликала чи підтримувала акцію
страйку "з метою вирішення чи сприяння вирішенню трудового
конфлікту".
Отже, Суд визнав, що відсутність у Сполученому Королівстві
закону, який би зобов'язував працедавців вступати в переговори з
профспілками для укладання колективних договорів, сама по собі не
становить порушення статті 11.
Заходи фінансового стимулювання відмови
від профспілкових прав
Суд взяв до уваги, що суть добровільної системи переговорів
профспілок із працедавцями стосовно колективних трудових угод
полягала в тому, що профспілка, яку працедавець не визнав, повинна
була мати можливість вжити заходів - зокрема, за необхідності,
організувати страйк, - для того щоб схилити працедавця погодитися
на участь профспілки в переговорах стосовно колективних трудових
угод. Крім того, за своєю суттю право на вступ до профспілки
полягало саме в тому, що працівники повинні бути мати право
доручати чи дозволяти своїй профспілці виступати від їхнього імені
перед працедавцем або проводити акції на підтримку їхніх
інтересів. Якби працівникам перешкоджали робити це, їхнє право на
членство у професійній спілці стало б ілюзорним. Саме держава
повинна піклуватися про те, щоб членам профспілок не перешкоджали
використовувати профспілкове представництво у заходах з
регулювання їхніх стосунків із працедавцями і не обмежували їхнє
право на таке представництво.
Суд зауважив, що законодавство Сполученого Королівства не
забороняло працедавцям у справі, що розглядається, стимулювати
працівників, які відмовилися від права на профспілкове
представництво, навіть якщо мета і підсумок такого заходу полягали
в скасування профспілкового представництва в колективних трудових
угодах та суттєвому обмеженні повноважень профспілки, але за
умови, що працедавець не має наміру перешкодити тому чи іншому
працівникові в його участі у профспілці чи стримати його від
цього. Отже, законодавство Сполученого Королівства дозволило
працедавцям забезпечувати менш сприятливі умови працівникам, які
не готові відмовитися від свободи як суттєвої ознаки членства у
профспілці. Такі дії служили для працівників стримувальним або
обмежувальним чинником у їхньому використанні профспілкового
членства для захисту своїх інтересів. Отже, працедавців мали змогу
реально підривати чи зводити нанівець здатність професійної спілки
боротися за захист інтересів своїх членів. Суд зазначив, що цей
аспект національного права вже зазнавав критики з боку Комітету
незалежних експертів Соціальної хартії та Комітету з питань
свободи зібрань Міжнародної організації праці. Отже, Суд
встановив, що надання працедавцям змоги використовувати фінансові
стимули для спонукання працівників до відмови від важливих
профспілкових прав становило порушення статті 11 ( 995_004 )
стосовно як заявників-профспілок, так і заявників - фізичних осіб.
Статті 10 і 14
Суд встановив, що жодного окремого питання за статтею 10
( 995_004 )не постає і що немає необхідності розглядати скаргу,
порушену з посиланням на статтю 14.
Суддя Ґаукур Йорундссон висловив окрему думку, яка збігається
з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового
рішення.
|
