ПРЕЗИДІЯ КИЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 08.04.94
(Витяг)
У березні 1992 р. Б. звернувся з позовом до К. про визнання
недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним
права власності на половину будинку і на половину грошового
вкладу, посилаючись на те, що він і спадкодавиця К-н разом вели
спільне господарство, вирощували свиней та здавали їх у колгосп,
він за свої кошти капітально відремонтував будинок, побудував
сарай. Однак після смерті К-н відповідачка (її сестра) успадкувала
все майно і тим самим позбавила його права власності на половину
будинку і на половину вкладів, які він набув. Рішенням
Миронівського районного народного суду від 14 жовтня 1992 р.,
залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах
Київського обласного суду від 24 листопада 1992 р., в позові
відмовлено.
У протесті заступника Голови Верховного Суду України порушено
питання про скасування зазначених судових рішень у зв'язку з їх
необгрунтованістю. Протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність" ( 697-12 )
майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх
спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою
угодою між ними. Постановлюючи рішення, народний суд дійшов
висновку, що позивач проживав із спадкодавицею однією сім'єю і вів
спільне господарство. Разом з тим, відмовляючи в позові, суд не
визначив, у якому ж конкретно обсязі Б. вніс вклад в спірне майно.
Адже на обгрунтування своїх вимог він посилався на те, що за
домовленістю з покійною про створення спільної власності на
будівлі він за власні кошти, виручені від продажу свого будинку,
власноручно зробив у її будинку капітальний ремонт, побудував
сарай, погріб, два курятники. Крім цього, разом з нею вони
вирощували свиней, здавали їх в заготівельну контору, а виручені
гроші вона вносила в Ощадний банк на своє ім'я, і тому він має
право на їх половину.
Суд на порушення вимог ст. 40 ЦПК ( 1501-06 ) цих доводів
належним чином не перевірив і обмежився посиланням у рішенні на
незначний внесок позивача в господарство покійної, не навівши з
цього приводу відповідних доказів. Тим часом з'ясування цих питань
має істотне значення для правильного вирішення справи щодо вимог
про визнання права власності як на половину будинку, так і на
половину грошових вкладів. Причому, якщо суд вважав, що достатніх
підстав для визнання права власності на частину будинку немає (а з
цього приводу в рішенні теж ніяких доводів не наведено), він
повинен був роз'яснити позивачеві його право на заміну заявлених
вимог вимогами про відшкодування понесених ним витрат. В
будь-якому випадку доводи позивача про розмір його участі в
набутті спадкового майна мали бути перевірені судом.
Виходячи з того, що справа вирішена при недостатньо
з'ясованих її обставинах, президія Київського обласного суду
скасувала судові рішення в ній і направила справу на новий
розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.
| 
