ПРЕЗИДІЯ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
30.01.92
(Витяг)
М. оскаржив у суд рішення Луко-Мелешківської сільської ради
про відмову в наданні йому земельної ділянки. Він зазначав, що
після смерті його бабки П. в 1986 р. він одержав у спадщину за
заповітом належний їй будинок, розташований в с.
Лука-Мелешківська.
Оскільки на той час він був неповнолітнім, адміністрація
радгоспу із 0,40 га земельної ділянки, якою користувалась П.,
залишила йому 0,03 га, а 0,12 га виділила К. В грудні 1990 р. він
досяг повноліття, працевлаштувався в радгоспі і звернувся до
сільської ради з проханням повернути відібрану земельну ділянку,
але в цьому рішенням виконкому від 7 травня 1991 р. йому було
відмовлено. Вважаючи рішення необгрунтованим, оскільки з введенням
ЗК в дію він як спадкоємець будинку вправі користуватись і всією
земельною ділянкою, просив його вимоги задовольнити.
Рішенням Вінницького районного народного суду від 22 травня
1991 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії Вінницького
обласного суду від 2 липня 1991 р., скарга задоволена. Виконком
Луко-Мелешківської сільської ради зобов'язано виділити та
закріпити за М. земельну ділянку розміром 0,03 га.
У протесті заступника Голови Верховного Суду України
ставилося питання про скасування судових рішень. Президія
Вінницького обласного суду знайшла, що протест підлягав
задоволенню. Постановлюючи рішення, народний суд, з яким
погодилась і судова колегія обласного суду, виходив з того, що,
отримавши в спадщину жилий будинок, М. відповідно до ст. 6 ЗК
( 561-12 ) набув право і довічного успадкованого володіння
земельною ділянкою, якою користувалась покійна. Однак з такими
висновками погодитись не можна.
Відповідно до ст. 6 ЗК ( 561-12 ) дійсно однією з підстав
набуття права на земельну ділянку є одержання жилого будинку у
спадщину або його придбання. Але це правило згідно з Постановою
Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Земельного
кодексу України" від 18 грудня 1990 р. ( 562-12 ) застосовується
лише до правовідносин, що виникли після введення Кодексу в дію,
тобто з 15 березня 1991 р.
В даному випадку суд цього не врахував і не звернув уваги на
те, що спадщина на жилий будинок, що належав спадкодавцю П.,
відкрилась 11 червня 1986 р., тобто ще тоді, коли права на довічне
успадковане володіння земельною ділянкою у М. не виникло і не
могло виникнути, оскільки закон, який передбачав це право, вступав
в дію лише з 15 березня 1991 р. (до цього в сільській місцевості
питання про надання земельної ділянки при будинку в користування
вирішувалось компетентним органом). Тому висновок суду про те, що
до правовідносин, які виникли з приводу користування земельною
ділянкою, раніше закріпленою за П., слід застосувати правила ст. 6
ЗК ( 561-12 ), не можна вважати обгрунтованим.
Крім цього, як вбачається з матеріалів справи, питання про
подальше користування земельною ділянкою після смерті П. було
вирішено: 20 жовтня 1988 р. 0,25 га було виділено в постійне
користування М., 5 грудня 1988 р. 0,05 га - позивачеві, а 23
березня 1989 р. - 0,08 га - К.
Незважаючи на це, народний суд прийняв рішення про
перерозподіл земельної ділянки, тим самим вийшов за межі своїх
повноважень. Що ж стосується процесуальних підстав для розгляду
скарги М., то суду слід було мати на увазі, що ЗК ( 561-12 )
передбачено оскарження рішення Рад народних депутатів з питань
відмови у наданні земель лише для ведення селянського господарства
і такі справи повинні розглядатись судом в порядку позовного
провадження, а не в порядку, встановленому для розгляду скарг
громадян на неправомірні дії органів державного управління і
службових осіб.
Виходячи з наведеного, президія Вінницького обласного суду
скасувала судові рішення, а справу направила на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.
| 
